Історія каналізації

Традиційно створення каналізації приписують давнім римлянам. Але мало хто знає, що перші споруди, знайдені археологами, відносяться до 2600 року до нашої ери та належать давній цивілізації, яка процвітала на території сучасної Індії. Зокрема, під час розкопок міста Мохенджо-Даро були знайдені споруди, які науковці класифікували як каналізаційні системи. Звісно, ті будівлі були далекими від ідеалу та зовсім не нагадували сучасний аналог. Римська ж каналізація, як і водопровід, є безпосереднім предком нашої з вами каналізації. Вона, по суті, не дуже змінилася — хіба що стала більш герметичною та з’явилися сучасні матеріали, з яких будують сучасні системи.

Крім того, на відміну від давніх індійців, від римлян залишилися й письмові свідчення, розшифровані фахівцями. Проєкт зі спорудження каналізації римляни назвали «Велика Клоака». День і ніч раби працювали над створенням цього величного витвору інженерної думки. Під час будівництва велика увага приділялася рельєфу, підземним водам, особливостям ґрунту. Використовували насоси, щоб вода у потрібних місцях піднімалася вгору, а потім стікала вниз. Через усю цю споруду свинцевими трубами продукти життєдіяльності римлян стікали у величезну ємність, закопану глибоко в землю. Час від часу ємність очищали, а її вміст скидали у водойми, найчастіше у річки з проточною водою. Сама Велика Клоака збереглася й досі — зараз вона використовується як зливова каналізація. За римським прикладом, але значно пізніше, каналізації почали будувати в Китаї, Греції, Єгипті. Єгипетська та грецька каналізація, звісно, мало чим відрізнялися від римської, адже походили з неї. Китай мав власний підхід до облаштування таких систем, і на початковому етапі каналізація там великого поширення не отримала.

З настанням так званої «варварської епохи» Європа почала тонути у нечистотах. Величні римські міста лежали в руїнах разом із системами водопостачання та водовідведення. Люди вважали похід у туалет надзвичайно ганебним явищем, тому нових систем ніхто не будував. Нечистоти зливали просто на вулиці, що призвело до масової загибелі населення від чуми та холери. Ігнорувати величезну кількість жертв епідемій було неможливо, тож справа зрушила з мертвої точки лише через багато століть, і то повільно. Основним поштовхом стала епідемія холери, що сталася відносно недавно — у 1830 році, спершу в Німеччині, а потім і в Росії.

У Давній Русі також була своя каналізація. Щоправда, спершу лише у двох містах — Києві та Новгороді, які мали тісні зв’язки із західним світом і користувалися його технологіями. За своєю будовою вона значною мірою нагадувала римську, але через відсутність традиції використання металу та каменю у слов’ян більшість деталей виготовляли з дерева. Нашестя монголо-татар не особливо вплинуло на культуру користування туалетами, адже в Орді вона була добре розвинена, на відміну від готів, гунів і германців, які свого часу завоювали процвітаючу Європу.

Після завершення татарського ярма, вінчання Івана Грозного та подальшої смути каналізацією перестали займатися зовсім. Польська експансія та боротьба за трон хвилювали людей значно більше. Часті зміни правителів також не сприяли увазі до проблем зі стоками. Хвороби не змусили себе чекати, і аж до Петра I ситуація залишалася критичною. Та й у петровську епоху мало що змінилося. У містах встановлювали туалети, але навіть імператорські резиденції часом були без належних вбиралень. У селах туалети ставили де завгодно і як завгодно, не замислюючись про наслідки. Як результат — забруднення джерел питної води, зараження ґрунту й нові хвилі масових смертей.

Наприкінці XIX століття у містах постала проблема нестачі чистої води. Встановлювали фонтани, які більш-менш забезпечували населення питною водою. Але навіть у Москві кількість таких фонтанів можна було порахувати на пальцях, та й чистота води була сумнівною. По суті, це була просто перекачана вода з Москви-ріки, якість якої погіршувалася, адже питання нечистот залишалося невирішеним. І лише напередодні революції у Москві, в межах Садового кільця, нарешті з’явилася каналізація.

У наш час, на щастя, каналізація перестала мати будь-які двозначні асоціації й стала однією з важливих складових нашого життя. ЮНЕСКО навіть запровадила спеціальний пам’ятний день — 19 листопада, офіційно названий «Міжнародним днем туалета». У світі відкрито кілька музеїв туалетної культури — один із найстаріших знаходиться в Японії, де, крім того, п’ять старовинних вбиралень визнані національним надбанням. Можна впевнено сказати, що японські туалети сьогодні — це окрема й дуже велика тема. Жодна інша країна не приділяє такої уваги цій деталі побуту.

Світ розвивається, якщо говорити про каналізацію та туалети. І розвиток цей відбувається швидше, ніж можна було б прогнозувати. Навіть у селах тепер віддають перевагу біотуалетам, відсуваючи на другий план антисанітарні вигрібні ями. Унітаз уже може керуватися комп’ютером. І що важливо — удосконалюються каналізаційні насоси, адже сучасна людина часто спускає в унітаз те, чого там бути не повинно.